Управління освіти департаменту гуманітарної політики
Львівської міської ради
Середня загальноосвітня школа № 97 міста Львова
Обласна пошуково-дослідницька експедиція «Герої не вмирають»
Пошуково-дослідницька робота
про життя та діяльність воїнів, які загинули
під час бойових дій на сході України – вихідців із Львівщини
«Дай, Боже, ніколи нам війни не знати»
2016 рік
Автор:
Яремків Наталія Володимирівна, заступник директора з виховної роботи
Середня загальноосвітня школа № 97 м. Львова.
Місто Львів.
Шевченківський район.
Дай, Боже, ніколи нам війни не знати.
Кожна війна – це величезний стрес для всіх, хто бере в ній участь, і трагедія для всього світу. Війна відбирає життя у мільйонів людей, починаючи від безпосередніх учасників бойових дій і закінчуючи цивільними особами, які гинуть через якість проблеми і помилки. Війна — це горе, сльози. Говорячи конкретно про долю людини, яка під час війни вона, звичайно, може скластися по-різному, але в будь-якому разі вона є складною, непередбачуваною і навряд чи приносить комусь задоволення або радість.
Кожен день чуємо по багато разів: "у війні", "про війну", "на війні". Дивно: пропускаємо повз вуха, не здригаємося, навіть не зупиняємося. Тому, що, "всі" знаючи про війну, ми не знаємо тільки одного - що це таке? Адже війна - це перш за все смерть. Не взагалі смерть, а смерть конкретної людини. Необхідно зупинитися і подумати: такої ж людини, як ми. А ми завжди поспішаємо, нам ніколи. Але все-таки, останнім часом все частіше і частіше йдемо з букетом квітів на Личаківське кладовище до могил воїнів АТО. Світлом скорботи осяяні імена полеглих. Для всіх нас це - визнання їхнього подвигу. Неоголошена війна на сході не пройшла безслідно для всіх жителів України. У боротьбі за свою волю і незалежність багато людей згуртувалися у Донецькій і Луганській областях. Ми не бачили війни, ми знаємо про неї лише з книг та фільмів. А побачити на власні очі жахи воєнних подій – це зовсім інше.
Війна… Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, а заразом це відвага, мужність, героїзм. Війна розбиває сім'ї, розділяє закоханих, забирає синів у матерів, залишаючи їм лише віру і надію у те, що їх кровиночка вистоїть проти цієї страшної боротьби, що їх дитина повернеться додому живою, хай навіть скалічено, але живою, аби ще раз побачити їх ясні очі, міцно обійняти і поцілувати, почути їх голос, а більше їм тоді нічого і не треба. Скільки сліз тут, у тилу проливають матері, жінки, кохані дівчата за тими, хто мужньо захищає на сході свою незалежність, хто проливає кров, прикриваючи своєю спиною фронтових друзів, тих, хто впевнено йде на ворога, тих, хто прямо дивиться в очі смерті, тих! Цілий океан створився б з тих гірких, солоних жіночих сліз, і вода того океану була б змішана з кров'ю солдат, що залишились в обіймах смерті…
Якими були ті, які стали на захист своєї Вітчизни, які не повернулися з тієї страшної війни? Про що вони думали, мріяли? Тієї пам’ятної травневої пори як і завжди догорав рожевий світанок в обіймах спраглої ночі, він пив теплу росу із трав та замріяно слухав спів соловейка. Це був звичайний травневий день. Хіба що тільки сонце світило яскраво-яскраво і небо було голубе-голубе. А ще… хотілося жити, любити, творити, надіятись і мріяти. Прощалися поспіхом, нашвидку й рушали, кваплячись неначе навздогін за долею. Тамуючи хвильову тугу неповторним помахом руки, прискорювали крок. - Пиши мені, синку, - витираючи сльози, гукала навздогін посивіла мати. - Я повернусь, мамо.., - кричав наперекір вітрові, молодий, безвусий, уже по-дорослому серйозний син. Але не знав цей юнак, що ніколи вже йому не повернутися до рідної хати, не побачити уже ні роду свого, ні неба голубого, ні рідної землі…
Трагічною сторінкою в житті хлопця стала неоголошена війна.
Іван Береза. Він став захисником міцності разом з бійцями, яких не знав.
Народився Іван-Віталій у місті Львові 11 вересня 1991 р. Зростав звичайним хлопчиком. У 1998 році пішов до 1-го класу СЗШ № 97. Можна сказати, що він не був особливим серед інших дітей. Адже поводився так, як усі. Був чемним та спокійним хлопчиком. Завжди слухався батьків. Ввічливим. Його дбайливість та небайдужість до родини завжди вирізняла серед інших школярів.
Закінчивши в 2009 році школу, Іван поступив до Ставропігійського вищого професійного училища міста Львова за професією «Оператор комп'ютерного набору, оператор комп'ютерної верстки». Та, провчившись недовго, отримав повістку до лав збройних сил України. Службу проходив в Одесі. Після завершення якої неодноразово отримував запрошення продовжити службу в контрактній армії. Бажання учитись взяло гору і Іван повернувся до рідного міста за яким так скучив. Та життя внесло свої корективи. Хоч, як сильно хотів Іван отримати диплом про вищу освіту, все ж таки змушений був залишити навчання і піти працювати. На той час в родині помер батько і хлопець залишився основним годувальником, адже мати доглядала школярку Христину та малесеньку Софійку, котра нещодавно народилась. Всі події які швидко розвивались після Революції Гідності часто обговорювали в сім’ї. Тому, коли 20 травня 2014 року Іванові прийшла повістка, він для себе давно вирішив: захищати родину, сестер, маму, незалежність рідної землі – ось його основне завдання! Служив у 24-й Залізній імені князя Данила Галицького окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних сил України (військова частина А0998; місто Яворів Львівської області). Далі – скерування на Дніпропетровщину, згодом – на кордон в Донецьку область, а потім – Луганська область село Зеленопілля.
Весело щебечуть птахи, шелестить листя, а пам'ять повертає мене до подій у зоні АТО…
Ракетна атака бойовиків на базовий табір сил АТО під селом Зеленопілля в Луганській області ніколи не буде вписана в історію АТО "золотими літерами". Не ввійде вона в сучасні літописи як "символ героїзму" і, забігаючи наперед – ніхто не понесе відповідальності за наказ розбити табір, акуратненько вибудувавши техніку в рядочок у полі поряд з лісосмугою. І вже через рік мало хто пам'ятає, що тих хто вижив під час евакуації бойовики добивали мінометами і "Градами".
Табір українських силовиків під Зеленопіллям обстріляли з РСЗВ у районі 04:30 11 липня 2014 р. Від табору залишилося попелище. Упродовж дня від різних спікерів, офіційних і не дуже, кількість загиблих під час атаки варіювалася від 30 до 50. Але вже до вечора Міноборони відзвітувало – загинули 19 і поранено 93 військовослужбовців.
З офіційних джерел. Вночі 11 липня 2014 р. батальйонно-тактична група 24-ї окремої механізованої бригади (особовий склад якої складається переважно з уродженців Львівської області) та 79-ї окремої аеромобільної бригади (особовий склад представлений в основному жителями Миколаївської області) під час висування на кордон з Ростовською областю (РФ) для посилення Південного армійського угруповання, який перебував у цьому районі, потрапили під обстріл з реактивної установки БМ-21 "Град" бойовиків біля Зеленопілля за 17 км на південний схід від міста Ровеньки Луганської області.
Зі свідчень очевидців. "Ми бачили колону техніки і "Гради", які перетинали кордон, але був наказ не відкривати вогонь. Ми б могли знищити цю колону навіть без допомоги авіації, у нас би вистачило ресурсу зробити це ефективно, але пролунав наказ: "Не чіпати". А через кілька годин сталося те, що сталося. За словами бійців, які знайшли в собі сили розповісти про події того страшного ранку, загинули 40 людей, і це тільки з 24-ї бригади. У 79-й бригаді загинули 28 людей, близько сотні були поранені.
Так все виглядало очима лікаря 24 бригади: "Обстріл почався близько 4:30 ранку. Ми всі спали. У мій намет влучив снаряд, нас у такому армійському наметі спало 30 осіб. Снарядом відразу вбило 15 осіб. Хлопці навіть не встигли прокинутися. Коли нам вдалося вибратися з намету, на вулиці творилося щось неймовірне. Це було схоже на метеоритний дощ, з такою швидкістю і частотою падали снаряди. Вперше стало страшно, коли побачив перших поранених. До нас у намет, де був обладнаний медпункт, почали доставляти перших поранених. Це був жах. Ніколи цього не забуду... хлопці з відірваними руками приходили самі, повзли з однією ногою. Хлопці з більш легкими пораненнями приносили на ношах найважчих. Надати першу медичну допомогу було практично неможливо. Кров змішалася з піском і заповнила все навколо. У якийсь момент мені здалося, що всі мої дії марні. А коли вийшов з намета – навколо були трупи... згорілі трупи друзів львів'ян та миколаївців... не менше 50".
Трагедія під Зеленопіллям була однією з перших, яка нагнала жаху на всю Україну. Але, на жаль, далеко не останньою.
Саме там і загинув Іва́н-Віта́лій Володи́мирович Бере́за — український військовик, солдат, номер обслуги зенітно-артилерійського взводу 2-го механізованого батальйону 24-ї Залізної імені князя Данила Галицького окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Указом Президента України від 14.03.2015 року № 144/2015 нагороджений орденом "За мужність" III ступеня посмертно.
Такого не можна забути. У нас просто немає на це права. Недарма давні мудреці говорили: «Якщо минуле забувають, воно повертається». Адже тисячі людей платять своїм життям за мирне небо, яскраве сонце, тишу й спокій. Я не хочу, щоб повторилися жахи війни. Нехай мирно ростуть діти, не лякаючись вибухів бомб, нехай не повториться це ніколи, щоб не довелося матерям плакати за загиблими синами. Людська пам’ять зберігає в собі й досвід багатьох поколінь, що жили до нас, і досвід кожного. Пам’ять протистоїть нищівній силі часу. Нехай же ця пам’ять і досвід навчать нас добру, миролюбству, людяності. І нехай ніхто з нас не забуде, хто і як боровся за нашу волю й щастя. Ми в боргу перед тобою, Солдате! Пам’ятаємо, якою ціною Ти зберіг для нас й мільйонів наших співвітчизників мову, культуру, звичаї, традиції й віру наших предків. Вклонімося низько усім тим, хто поліг у бою заради життя на землі!
Простую вулицею рідного міста, легенький вітерець ніжно цілує мене і перехожих у щічки, пестить голі гілочки дерев. Звертаю праворуч. Прямо переді мною школа, а поруч з нею – пам’ятник загиблим воїнам УПА та Герою АТО. На постаменті – айстри та чорнобривці. Зупиняюсь... Здалося, що і вітерець притих, лише пошарудів біля квітів... Змовк. Стою у задумі, а в пам'яті спливає розповідь про цих людей. Подумки дякую Героям за мирне життя. Кидаю погляд уперед і схиляю голову перед іменами тих, що віддали своє життя за наше сьогодення. Відчуваю, ніби кожен з них промовляє: «Живіть і за нас, доспівайте, що ми не встигли, доробіть, що ми не доробили, посадіть, що ми не посадили». Ось до цього святого місця підходить ще досить молода та вже посивіла жінка. Вона погладила долонею табличку, витерла сльозу.
На шкільне подвір’я повибігали учні, але, зрівнявшись із цим місцем, притишують ходу, мабуть, у кожного щось щемить коло серця, адже тут зберігається пам'ять про тих, хто віддав своє життя, щоб народ наш український жив, не перевівся, щоб Правда про нього лунала по світу. І скільки не минуло б літ, не змінилося б поколінь, а ця сторінка з життя мого народу буде вічно передаватися нащадкам, щоб пам'ятали і берегли найдорожче – мир і незалежність! Пам'ять... Людська пам'ять зберігає все. Завдяки їй народ є невмирущим.
На цілий світ цвістиме Україна,
Найвищі блага звеселять людей.
І попливе над краєм пісня солов'їна
Воскресне і над нами щастя день!
Лист воїнам АТО
від учнів СЗШ № 97 міста Львова
Дорогі наші воїни-захисники!
Ми дуже вірю, що скоро ви переможете злих ворогів. Пишемо, щоб якось підтримати вас в цей нелегкий для нас час. Хочемо подякувати вам, дорогі захисники, за те, що ви захищаєте нас та нашу рідну Україну. За вашу мужність, незламність, за те, що ви, наражаючись на небезпеку, сміло боретесь з ворогами. Бажаємо усім Вам міцного здоров’я, сил, бойового духу та успіхів.
Бажаємо швидкої ПЕРЕМОГИ та повернення цілими та неушкодженими до рідних домівок. Хай Господь Вас береже! А Матінка Божа захищає Вас своїм омофором
Слава Україні!
Героям слава!
Ми віримо у Вас!!!
Низький Вам уклін!
Дякуємо Вам.
